16 весна. Повість для підлітків - Василь Теремко

[html]Дуже буйно увірвалася їхня шістнадцята весна. Непросто збагнути себе вже інакшими, дати лад емоціям і втриматися від звички по-дитячому перекушувати недитячі проблеми. Життя спонукає до вчинків. А вони ще такі, якими є їхні відчуття, розуміння обставин і стосунки з дорослими на різних дорогах. Дехто вже дивиться на все згори. Хтось зосереджений на переживаннях і звідти спостерігає за всім. А ще хтось застряв у наївності. У пошуках себе вони продираються крізь проблеми, травмуються і стають сильнішими. Починають усвідомлювати свою дорослість, долають себе колишніх — і це найбільші їхні перемоги. Пробудження чоловічого змушує хлопців думати не тільки про футбол, а й про те, що в країні війна. А сила жіночого вчить дівчат дослухатися до порухів своєї душі й відчувати несказане. Шістнадцята весна насилає закоханість, пізнавання чогось дивного в собі і відкриває жадану близькість. Ця весна вперто робить своє… Уривок із повісті Василя Теремка "16 весна" Тиждень уже, як від тата жодної звістки. Здається, переживання розірвуть дім на друзки. Спокій покинув його ще раніше — коли спалахнув Майдан. А як почалася війна, він — мов нерозірвана граната. Мама не випускає телефон із рук і весь час шукає щось в інтернеті. Уся — ніби під’єднана до розетки. Або заціпеніло мовчить, або ридає. Часом так тремтить, що боляче на неї дивитися. Що казати їй і чи казати щось, Артик не знав. Їхня сім’я майже з першого дня на війні, хоч над головами снаряди не рвуться. Війна випалює думки і розстрілює сни, бо там — тато. Пішов, тільки-но все почалося. З Майдану заскочив зібрати речі — і все. Нічого не пояснював. Нікого не слухав. Дід не втручався, і вже цим підтримував його. Артик не знав, як бути. Маму тато, мабуть, не чув, а може, вона йому нічого не казала. Увесь день перед тим, як іти, він ніби ховався в себе. Кілька разів курили на балконі з дідом. Іноді підходив до Артика і міцно пригортав. Дуже скупий був на слова. Ніби хотів і не наважувався сказати щось важливе. Артик відчував, про що не міг говорити тато, і від того було лячно. Так ще ніколи й ні за кого не переживав. Останні хвилини були тяжкі й уривчасті. Тато обхопив двома руками Артика, а в його словах була якась винуватість: «Не гнівайся — я мушу так». І пішов до машини, не оглядаючись. Відтоді кілька разів розмовляли телефоном. А потім зв’язок із ним обірвався. Ех, був би зараз тато... Вони вже навчилися в серйозних ситуаціях бути разом. Точно порадив би щось. А так доведеться самому видряпуватися з цієї халепи. Знову його накрив неприємний спогад про вчорашній день. Учора Артик побився. На очах у всього класу. Ну, не стерпів. Не зумів стриматися, хоч і знав, що кулак — найгірший аргумент. Отак безголово піддався емоціям і рвонув на Кольку Хруща з кулаками. Хтозна, як би все закінчилося, коли б між ними не стала Ілона. Але ж як вона це зробила! Заступила собою хвалькуватого й зверхнього Кольку. Дотепер дзвенить у вухах її: «Не смій!» Думки болісно розривали Артика: «Навіщо вона так? Чому проти нього зірвалася?» Ілона ж не просто однокласниця йому. Скільки есемесок написав їй про те, як ставиться до неї. Навіть пробував сказати. Ну, не вдалося тоді отак запросто. Погубив слова, думки. Ну, не вийшло. І що? Хіба так важко самій зрозуміти? А коли він, розгублений і збентежений, плутався з отими неслухняними словами, могла ж виручити. Але ні — лукаво спостерігала й мовчала. А може, так само, як і він, хвилювалася й не знаходила слів. Та лише Ілона знає, як було насправді. Якщо знає. Якщо їй цікаво те знати. Сподівався, що та розмова (і не розмова то була, а щось таке...) — їхня таємниця. Чи, може, Ілона вже давно всім про те розказала, вигадавши ще щось, чого не було, — дівчата ж такі? А тепер вона затято мовчить. Навіть не дивиться в його бік. Але ж добре знає, що то не звичайна хлопчача бійка була. Артик кинувся з кулаками, бо не міг стерпіти вибрик Хруща. А може, не хотів... Чи намагався показати, що з ним не можна так, як учинив Колька. Був урок фізкультури. Після розминки Насос (усі знають, звідки це прізвисько у фізрука) знову взявся накачувати збиті м’ячі, а хлопці, як завжди, різалися у футбол. Заруба пішла крута, бо через тиждень — кубок школи. Кожен клас міг одночасно відправити на поле не більше семи гравців, а їх, хлопців, у десятому «Б» — шістнадцять. І тільки Славкові Носярі місце в команді гарантоване, бо саме він, постійний її капітан, вирішує, хто гратиме, а хто чекатиме: може, і його покличуть на поле. Кому сидіти разом із дівчатами на лавці (їх там кілька біля майданчика, і трибунами їх не назвеш) — теж вирішує він. Усе у волі Славка — футбольного авторитета в класі. Та що там у класі — дорослі за руку з ним вітаються і спілкуються про футбол як із рівним. У футболі Славко — над усіма. Хлопці вже змирилися із цим. Як і з тим, що дівчата, вболіваючи за клас, тримають очі тільки на Славкові й говорять найбільше про нього. Коли Славко на полі, Носярою його не називають, бо з м’ячем він — як Паганіні зі скрипкою. Що там вдавалося Паганіні, не бачив навіть Насос, який так сказав колись про Славка, а те, як він вправляється з м’ячем, як фінтами скошує у траву чи на асфальт тих, хто пробує м’яч у нього забрати, і заводить в істерику воротарів, бачили всі. Прізвисько «Носяра» прилипло до Славка вже давно. І точно не через ніс. Так прозвали його через прізвище — Носенко. А Катьці Бузинюк ніс Славка, мабуть, дуже подобається, бо обліпила ним у класі (ну не носом, а фотографіями Славка) все, де тільки знаходила безпечне місце, тобто те, куди не дістане всевидюще око Сови. Ну не сови, а класної керівнички — Ярини Микитівни Огірок. Звідки таке прізвисько — невідомо. Зовсім не клеїться до неї. Вона молода і часто прикольна. Славко на тому уроці не грав. Він стояв за полем по центру майданчика і, мабуть, думав, кого брати в команду. Усе це відбувалося на очах дівчат — тих, що начебто грали у волейбол, і тих, що сиділи на лавці неподалік майданчика зі зрозумілих уже навіть хлопцям причин, пропускаючи урок фізкультури. А на майданчику хлопці рубалися, аж м’яч стогнав. Тільки-но почалася гра, ніхто не шкодував ніг — ні своїх, ні суперників. І не лише бажання прорватися у список Носяри ганяло ними. Футбол — то азарт боротьби. Там усі справжні, такі, як є. Артик згадав татове: коли всі горять, потрібно зберігати витримку і не випускати з очей весь простір гри. Було таке відчуття, ніби тато поруч і допомагає підказками. Думка працювала на кілька ходів уперед. Устигав відкритися для пасу, розгадати маневр суперників і перехопити м’яч. А той слухався, наче Артик домовився з ним: летів туди, де його чекав, прилипав до ніг і знаходив після ударів сітку в кутах чужих воріт. Славко, видно було по ньому, не вірив своїм очам. Не знав і Артик, що здатен на це. Та хіба він один раз уявляв себе таким на полі? Дівчата почали вигукувати його ім’я, і це Носярі вже не сподобалося. Раділи за Артика ті, звичайно, що переживали за його команду. Ілона ж стояла мовчки, притиснувши складені човниками одна на одну руки до грудей. Обличчя — ніби хтось украв у нього міміку. Жодного жесту. І жодного слова. Артик відчув мстивий азарт грати для неї і проти неї. Не видаючи своїх думок, робив усе, щоб побачила, як уміє й може він і на що здатний Хрущ, за якого вона чомусь так переживає. Половина майданчика і майже всі трибуни (не скажеш — «лавочки») захоплювалися ним: їхня команда вигравала, і всі три голи забив він — Артик. — Ну ти й розійшовся, старий, — закипав від радості Семко Артишок, сподіваючись, що ця перемога і його в збірну класу проштовхне. Артик відповів йому поглядом, стараючись не видавати емоцій, ніби те, що відбувається, для нього звична справа. А потім прорвало на слова: — Не розслабляємося, пацани, ще кілька банок закотимо — їх уже хитнуло, ще гол — і віндєць! — кивнув на суперників. Цього разу він весь був під контролем подій на полі й контролював їх сам, поки не зіткнувся з Колькою Хрущем — той гасав, ледве стримуючи злість. Його команді нічого не вдавалося, і він не в силі був щось змінити. Брав гру на себе, накручував одного-двох суперників — і розчаровано розводив руками, бо нікому було віддати пас. Бив по воротах, а м’яч, як заклятий, летів то в руки Митька Лапомуха (то не прізвище Митька, а «футбольний позивний», як тепер кажуть), то в штангу, а то кудись у бур’яни. — Колян, не муч ворон, — дошкуляли хлопці-вболівальники Артикової команди. Отак запросто програти Колька не міг — не для нього таке. Колька — це гонор і шик. Хтось навіть казав, що мама називає його «топунчиком». Мечик Стефанкевич розтлумачив це слово так: «топунчик» — те саме, що «топовий». Ну, найкращий хлопець. Прізвище Кольки Хруща — Бурундюк. А прізвисько приклеїли йому після того, як із його мамою почав жити Октавіан Хрущ — крутий у їхньому місті бізнесмен. Усе це сталося через кілька місяців по тому, як розстріляли Арсенія Бурундюка — тата Кольки — при вході на ринок, власником якого він був. А невдовзі — після відкриття пам’ятника Арсенію — ринком почав орудувати Октавіан Хрущ. Між людьми ходило, що саме він спровадив Арсенія Бурундюка на той світ. Та хто його знає — суду не було. Колька мав модні вдяганки, мотоцикл, гонор байкера і вміння приваблювати дівчат, охочих «покататися з вітерцем». Про те «катання» різне розповідали. Навіть Колька іноді хвалився хлопцям, хто з дівчат «по-дорослому» з ним «катався», але ніколи не робив цього при Артикові — не було в них ні дружби, ні довіри. Несприйняття один одного, мабуть, було в обох. І ось вони зіткнулися в такій розпеченій грі. А Колька у футболі — не останній. Кілька років займався у спортшколі, і не дарма туди ходив. А потім йому набридло, і кинув її. Казали, що не варто було, бо щось йому таки вдавалося. Ну не йшла Кольці того дня гра так, як Артикові. Кілька разів Артик розвів його, прошнурувавши м’яч між ніг, та ще й відправив того м’яча попри руки Васьки Шпійона в дев’ятку. Забивши гол, свої емоції Артик тримав у собі. Легко розвернувся і, краєм ока позираючи в бік Ілони, пішов на свою половину поля. Хлопці тиснули руку, вистрибували на плечі, щось вигукували дівчата, а він хотів тільки одного: щоб тому голу зраділа вона. Ілона була незворушною. «Невже образилася? Я ж їй усе пояснив. І смайлики її ні в чому не переконали», — гризла думка. А далі сталося найгірше. Ні, спочатку круто було. Юрчик Горбенко так класно відпасував м’яч, що Артик тільки вхопив оком ворота, поклав майже горизонтально корпус, а далі — краще, ніж у фантастичному сні. М’яч ніби сам знайшов його ногу і, пружно відскочивши від неї, незбагненною дугою пролетів мимо шпійонських рук Васьки у вже добре знайому йому сітку воріт. Васька нервово сплюнув і кинув об землю кепку, яка (сам це казав) раніше допомагала йому стерегти ворота. З гурту дівчат долетіло: «Ого, який красава!» Славко Носяра підняв угору великий палець і просалютував ним у бік Артика. Хлопці з команди заревіли, ніби забили «Барселоні». Ні, «Реалові», бо за «Барселону» вболіває весь клас. Хлопці з іншої команди стояли пригнічені. І тільки Колька Хрущ... О ні! За таке не подають руки і по-спортивному мстять. Коли вже гамір на майданчику і довкола нього почав стихати, він підбіг до Артика і, зневажливо сплюнувши в його бік — майже на нього плюнувши, випалив: — Все одно ти — чмо. Врубав? Чмо! Вона кататиметься зі мною, як захочу, — там голи забиваю я. Артик застиг. Ні — заціпенів. Його вивів із себе не плювок Хруща. Він не сприйняв цього як жесту зневаги, думав, що Колька спересердя повівся так, бо справді то був не його футбольний день. Гра не йшла в усієї команди, й один він нічого не міг. «Він що — про Ілону це сказав? Отак про Ілону? Невже Ілона — з ним...» — вкололо Артика. Він уперше відчув ревність. Ні, не ревність, а невимовний біль, від якого заіскрило в очах. «А якщо Ілона й справді з ним, то навіщо так про це? Про неї так... Навіщо — тут? Навіщо — мені?» — било його в найболючіші місця. Кров заливала мозок. Артик утратив відчуття себе і ситуації, в якій опинився. Світ пішов колами: «Навіщо так? Навіщо?» — то вже були не запитання, то вже були лють і жага помсти. Насправді світ був байдужим до всіх. І до Артика теж, а йому здавалося, що світові боляче від його болю. Ні, Хрущ не здивував, навпаки — підтвердив, що Артик недаремно бокував від нього. Недобре почувався там, де був зухвалий Колька Хрущ. І ніби передчував, що в якийсь момент не витримає, зірветься і зробить те, про що думав не раз. Бо іноді, боксуючи з тінню, він уявно бився з Хрущем. Ніби чекав такого моменту й готувався до нього. У його кулаках ураз вибухнула вся назбирана агресія і градом упала на Хруща. Удар вилітав за ударом. Ще мить — і оторопілий Хрущ упаде. Раптом між них влетіла вона — Ілона: «Досить! Не смій!» Артик, вражений, на якусь мить застиг. У голові не було жодної путящої думки. Він тоді й розсудливість — краї прірви. Ним керували образа, лють і ще якась сила, назвати яку не міг, бо не знав таких слів. Якби його відлупцював Хрущ, було б не так боляче і гірко, як від того, що вчинила Ілона. «Це — капець. Ілона стала на бік Хруща, який такого наговорив про неї. Навіть якщо це правда», — розривало голову. Кололо те, що почув від Ілони. І пекли слова Хруща. «Невже вона не знає, хто такий Колька Хрущ? Невже для неї все так просто? Вона що, справді така?» Він став суцільним нервом. Нестримним кулаком. Не розумів, що з ним коїться, і не думав, що робить. Не знав, чим це закінчиться і що буде потім. Образа і біль збиралися в кулаках. Ілони вже не бачив. Не хотів бачити. Був люттю, яка не дасть йому мирно співіснувати в одному місці з Колькою Хрущем. І раптом звідкись наче зблиск в очах. У голові загуло, і ноги почали втрачати чіпкість. Різко хитнуло, і він став провалюватися кудись, де всі дивно пливуть по колу. Так у кіно показують верховіття дерев. Голову затуманив шум. Щось заблокувало дихання. Скільки це тривало, зорієнтуватися не міг. Що сталося, не розумів. З якоїсь миті темінь, у яку негадано втрапив, почало розріджувати тьмяне світло. Тіні людей виявилися однокласниками, що обступили його з усіх боків. А він чомусь лежав горілиць на майданчику. Ілони серед них не побачив. Хруща теж обступили однокласники. Його ніс і футболка були в крові. Він нервово переступав з ноги на ногу. Перед очима маячив стурбований Насос: — Вам, шпінгалєти, ще манну кашу їсти, а ви — морди один одному чистите, — глипав сердито то на Артика, то на Кольку. Насос і сам запалювався, коли виходив з хлопцями на поле. Іноді навіть їхні матюки, що виривалися, пропускав повз вуха. І не терпів грубості. Казав, що неповага до суперника — спортивний злочин. Був жорсткий з тими, хто дозволяв собі таке. Насоса любили і водночас боялися наштовхнутися на його невдоволення чи критику. А ще Насос не терпів тих, хто ховався поза школою з цигарками і за всяким таким надився, про що в школі й не скажеш. Артик сполотнів від сорому і був готовий почути про себе щось дуже дошкульне. — Вставай, а то ворони скоро одне місце почнуть клювати — як тоді жити чоловікові. Хтось у гурті закашляв, тамуючи сміх. І зрадів, мабуть, що Насос не розпізнав його голосу, бо і йому дісталося б. А він тим часом гнув своє: — Добре, що хлопці покликали, а то… — іронічно глипнув на Артика. — А ти заглянь до мене, — кинув Кольці. — Все, урок закінчено. І найкраще для всіх — забути про те, що тут було. Насос, бурмочучи собі під ніс щось тільки йому зрозуміле, збирав інвентар. Дівчата зникли за рогом школи. Кілька хлопців відразу пішли до класу, інші, оточивши Хруща, про щось бурхливо сперечалися. А потім і вони розійшлися. А Колька Хрущ погрозливо блимнув очима в бік Артика: «Це ще не кінець. То був лише перший тайм». І здогадайся, на що натякав він. Семко Артишок і Макар Вітровий допомагали Артикові привести себе до порядку. І тільки Славко Носяра знічено стояв, наче все, що трапилося, його стосувалося найбільше. І так воно було! Скласти список команди від класу Славко не міг, бо, як і підозрював, їхній клас командою ще не був. Шум у голові Артика поволі стихав. Світлішало в очах. Починав здогадуватися, що з ним було і що могло статися. Підкрадалися сумніви і докори собі — що й він був неправий. Напливав сором за себе, бо і він учудачив. Розумів, що через нього і в Насоса будуть проблеми. А найгостріші були думки про Ілону: «Вона ж усе бачила. І те, як мене Колька зрубав з ніг. Ні, не Колька — звідки в нього така сила? А якщо не він, то хто?» Артик не знаходив відповідей на жодне з питань. Роздивлявся, чи немає неподалік Ілони. Про те, що сталося, ніхто нічого не казав. — Сем, Мак, чому мовчите? Що було? Хто мене зрубав? — силувано напускав на себе бадьорість. — Не парся. Добре, що все обійшлося. А тепер обережним будь, а коли що, відразу до мене — скажу Льончикові, — вдавав круту дорослість Мак — знавець життя. — Якась чортівня, — кинув роздратовано Сем. — І треба було так вляпатися. Сем не сказав, кого це стосується, але можна було зрозуміти, що і його — Артика. Нічого не відказав йому, аби ще раз із ним не зрізатися. — А Ілона? — продовжив діставати Мака. — Зірка небес і загадка всіх загадок діва Ілона — між двома струмками сліз. І ще не знає, в якому потоне її серце... — вдавав мандрівного актора Мак-лицедій. — Але вже роль прими у драмі двох бивнів належить їй. Такі лоби за неї калічать. Ну, ще не ясно, чи то справді — лоби... — Мак, ще трохи пурги, і тобі теж знадобиться Насос. А він уже далеко, може не встигнути, — знову на Артика налягла войовничість. — І меч твій упаде на голову мою, — не вгавав Мак. А потім різко вдав крутизну. — Прокинься, мудю, не будь чижиком. Мені то пофіг. А тобі менінгіт від Хрущів гарантовано. Май це в кебешці. Не пургу жену, щоб ти припух трохи, а хочу опам’ятати тебе. Можу організувати авдієнцію. Ад’ю, — відкланявся по-мушкетерськи і, висвистуючи арію тореадора, вихилясом пішов з майданчика. Льончик недавно ще був міліціонером, а тепер — власник кількох барів. А ще він — Макарів брат. — Ар, ти прислухайся до Мака — цим, що тут було, кіно не закінчиться. — Про що ти? — Як про що, хіба не знаєш, хто звалив тебе? Не бачив, яким Хрущ ішов звідси. Заморочки ще будуть і в його мамки, ти знаєш. Але давай до класу, бо там Кузя почне своє. Досить уже примочок. — А Ілона... Де Ілона, Сем? — Не знаю. Чудацька вона якась, але не мені тим пектися. Мудруй сам. Пішли, бо Кузя обох зажене в нокаут. Уривок повісті Василя Теремка "16 весна" надано виключно для ознайомлення. Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено. Щоб замовити підліткову повість Василя Теремка "16 весна" здійсніть реєстрацію. Купити книгу для підлітків Василя Теремка "16 весна" можна й у наших партнерів. Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії "Про і для підлітків", яка буде цікава хлопцям і дівчатам. Дякуємо, що завітали до нашого сайту.[/html]