Чорне яблуко. Роман про Архипа Тесленка - Процюк С.

[html]Роман Степана Процюка «Чорне яблуко» — драматична і зворушлива історія платонічного кохання Архипа Тесленка у складній панорамі його короткого життя. Резонанс І розгорнулися книги... (про новий роман Степана Процюка) Doctor spiritus Уривок із книги ("Чорне яблуко. Роман про Архипа Тесленка" Процюк С.) надано виключно для ознайомлення. Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено. 1 Сувої були згорнуті. Хтось міг їх розгорнути, але на те не було дозволу. Сувоїв було дев’ять. У першому було накреслено, що Архип дослужиться до дрібного чиновника й одружиться з Оленкою. У них буде троє дітей. Життя промине спокійно, але два рази на рік, коли на нічному небі красуватиметься повний місяць, він буде вночі тихо виходити з хати й кілька годин завивати в шкурі вовкулаки, оплакуючи свою долю. Потім повертатиметься додому. Про це ніхто не знатиме, навіть Оленка. Це виття буде чути з небес лише його мати Євдокія. У другому було сказано, що він помре дитиною, разом із братиками й сестричками. Відійде у вічність у світлій свитинці, яку дуже любив. Його душа одразу перенесеться в рай. Мати Євдокія буде оплакувати його ранню смерть аж до своєї смерті — ще двадцять п’ять років. Третій сувій був найзагадковішим. Там було мовлено, що його доля залежить лише від нього самого. На третьому сувої було намальовано три таємничі лінії. Усі вони вели кудись осторонь від узвичаєного розуміння людської долі. Більше про цей сувій неможливо нічого сказати. Четвертий підсовував йому значний кар’єрний ріст і пристрасть царського служаки. Але для цього потрібно було зректися матері. У п’ятому найтовстішому сувої було начебто все, потрібне людині для життя: талан і талант, спокій і любов. Доля завела би Архипа до Києва. Він би прожив довго й щасливо зі своєю Оленкою (вона була біля нього в кількох сувоях…). Але на старість йому би відмовив розум. Він ходив би київськими вулицями, вигукуючи непристойності. Він скинув би свій добротний одяг і нап’ялив жебрацьке рам’я. Він не впізнавав би нікого із своєї багатодітної родини. Гнав би від себе кохану Оленку, заходячись реготом, від якого за шкірою йшов би мороз. Зате він годинами розмовляв би із привидом своєї матері. Шостий сувій був без загадок. Одруження з не Оленкою, багатодітна родина, господарство в Лохвиці, учительська праця, тихе й непримітне життя. Відтак діти потроху вивчилися б, не Оленка померла, а потім, через кілька років, помер би й він. У сьомому було запаковане довге розгульне життя циніка й алкоголіка. Він мав би багато енергії, спрямованої на тілесні втіхи. Усе почалося б із того, що він заповзявся звабити Оленку, яка не стала його дружиною. Нарешті це сталося б. Оленчин чоловік прокляв би її й Архипа, пішов світ за очі, розчинившись у пожовклій цвинтарній травичці. Оленка втопилася б у річці. А потім би часто приходила в Архипові сни, простягаючи до нього свої колись ніжні білі пальчики, виїджені водою. Вона іноді мовчала б, деколи плакала або запитувала, навіщо він загубив їхні душі. Архип після таких снів дико реготав би й був особливо безжалісним до інших. Він помер би старим, залишаючись вірним собі до останнього віддиху. Того дня він би особливо багато пив. Уночі прокинувся. На цей раз Оленка не дорікала б, а кликала його до себе. Він вийшов би надвір. Оленка кликала далі. Він ясно бачив її — голу й молоду. Вона звала його до вічної постелі для двох. «Оленко, я вже йду!» — радісно викрикнув би Архип, повіривши у відродження молодості. Він йшов — і нарешті ступив ближче до тієї, що була йому суджена. Вона вже близько, ще трішечки, ще чуть… Наступного дня близько обіду старого пияка й гуляку знайшли би у водах їхньої річки. Його висмоктане життям лице нарешті впокоїлося б. Напевне, топлячись, він, вперше за багато літ, повірив, що ось-ось зустрінеться зі своєю дорогою Оленкою, яку не міг ніколи забути… Про восьмий сувій говорити не можна. У дев’ятому сувої були приготовлені монаші ризи й аскеза. Архип мав змінити би світське ім’я і стати отцем Никодимом, екзорцистом і духовидцем. Так він мав спокутувати прокляття, наслане на його рід через невдале одруження батьків. Він міг би зупинити смерті невиняток-дітей його рідного брата і двоюрідних братів та сестер. Він мав до скону вести двобій із темними енергіями. Згідно з приписами цього сувою, він не знав би Оленку. Лише мав би відганяти зло навіть старечими, напівпаралітичними оцупками. Так навіть краще для екзорциста — тіло не підсовує спокус, залишивши простір для торжества духу, адже плоть — нічтоже. Лише випадкові (?) порухи терезів не дали з’явитися на світ отцю Никодимові, про якого складали б легенди. Отець Никодим, під іншим іменем Божого слуги, сотворився з тіла іншої людини… 2 Архип сидів біля вікна й визирав на вулицю. Батько тихо стогнав уві сні. Раптом на вулиці промелькнула чиясь тінь. Щось таке сподіване й болісне. Хто це? Оленка? Оленка! Звідки? Архип вискочив надвір. Там нікого не було… Оленку він знав давно. Напевно, він знав її вічно. Знав ще маленькою, коли був маленьким і сам. Зналися підлітками. Тепер йому здається, що він завжди її любив. Якось вона сказала йому: «Архипе, де ж ти був раніше?». Він не знав, що жінки часто промовляють цю захисну ритуальну фразу. Він не знав, чому вона так сказала, адже він завжди був там, де й вона — у Харківцях. Був біля неї, навіть коли тілом був далеко. Він завжди соромився. Не знав, не міг би пояснити, чого йому так соромно заговорити з дівчатами, а особливо з нею. З його царівною Оленкою. Він нічого не знав, а Оленка знала все. Він нічого не міг передбачити, а вона колись сказала, що знала, наче вони ніколи не будуть разом. Він ще спитав тоді: — Звідки ти це знала? — а в голосі скільки болю від безнадії… — Бо знала, Архипе. Такі, як ти, вічно парубкують, — у її голосі такий щем звинувачення, що ним потім тіпало, коли згадував той її голос… — Я ж… Оленко… я ж хотів, щоб-б-б… — його голос так тремтів, наче губи гордого хлопчика, якого несправедливо принизили, — щоб-б-б-б… ти б-б-була (краще тобі мовчати, Архипе)… щасливою… — Ох, не кажи мені цього, Архипе! Благаю тебе! Ніколи мені цього не кажи! — її перемучене контральто розрізало його лице навпіл; одна половина відтепер буде чорною, інша — білою. — Ти ж… я ж… я ж не… як сказать… я ж не знав, що ти… ну… що ти вийдеш заміж! — йому таки вдалося видушити із себе цю фразу, яка мала би стати для неї вбивчою. — То я мала посивіть у дівках? Не дождавшись від тебе ні привіту, ні одвіту, ні жодного натяку на любов? — ще невідомо, чи буде колись білою інша половина його обличчя, а зараз одразу почорніли обидві. — Ти ж мені нічого не казав, Архипе! — Я… я всігда хотів сказать… я думав, що ти це якось чувствуєш, — краще би він взагалі втратив голос, втратив здатність почувати й думати, ніж таке вислухать! — Милий мій, і як я могла це почувствовать? — одна половина його лиця відбілювалася словом «милий», інша — чорніла до грозової синяви. — Я ж не могла знать, що ти думаєш! Хіба ж ти не понімаєш цього, Архипчику! — Господи милосердний і всі святі угодники, мамусю ріднесенька — як же це воно отак? Він же думав, бувало, про неї всі двадцять чотири години на добу! — Я… я… Оленко… дорога моя! — він уже не міг говорити, хіба впасти у високу траву — і розчинитися назавше в її опіумних запахах. — Нічого, не вбивайся ти так, — її голос трохи полагіднішав. — Не було добра змалку, не буде й до останку. Треба жить, бо маю маленьких дітей. — Краще би вона цього не казала, особливо прислів’я. — А а… як же я, Оленко? Що ж мені робить? — такий відчай у тих словах. — Ти ж не моя дитина, Архипе любий… — од цих слів він наче вростав у землю; здається, ще трішки, і земля накриє його з головою, хіба що стирчатимуть зверху вже непотрібні руки. — Та не вбивайся ти так, Боже ж мій! Знайди собі дружину, — голос Оленки здригнувся. — Не вік же ходить тобі парубком… — Да… не вік ходить мені парубком… знайду… — він не тямив, що говорить, раптом здригнувся. — Кого ж я знайду, Оленко? — Як кого? Якусь жінку… Він хотів ще щось сказати, але сльози котилися горохом, застилали зір і довкілля. Мамо рідна, що ж вона таке каже… яку жінку він може знайти, коли уявляє своє життя лише з нею… як так можна сказать!.. наче жінка — це щось таке, що можна пересунуть, змінить чи забуть за власним наказом… Коли він прокидається з її іменем на устах і засинає з її іменем, то про яку жінку може йтися? Комусь зав’язувати світ, мати якусь відповідальність за сімейні статки, ще когось терпіть, окрім себе самого… Та ніколи! Ні-ко-ли! [/html]