Птахи завжди повертаються. Повість - Оксана Сайко

[html]Одного дня Олена несподівано прокинулася в палаті із заґратованими вікнами. Опинилася у світі, де межа між справжнім і вигаданим тремка й непевна. То був світ божевільні. Тут зустріла Магдалену, яка береже цноту для голлівудської зірки Кіану Рівза. Заглибленого в обчислення математика. Співчутливого кухаря Тиню. Пані Михайлину, яка всіх повчає. Посланницю з іншої планети Ольгу. Усі вони — безпосередні й щирі. По той бік лікарняної брами — холодний світ «розумних». Відчужена від неї мама. Пропахлий алкоголем вітчим, який ніколи не стане татом. Сварки в домі. Байдужі однокласники. І вона — тиха, непомітна, замкнута. Там, утікаючи від гнітючої самотності, мріяла й вигадувала неймовірні історії. Її вабив загадковий продавець солодощів, який годував тістечками птахів. Дуже дивно мовчав. І дивно розмовляв. Поволі фрагментами до неї повертається пам’ять. Нарешті лікарняна брама й високий мур, з-за якого визирали верхівки ясенів, залишаються за спиною. Та у світі «розумних» ніхто її не чекає... Уривок із повісті Оксани Сайко "Птахи завжди повертаються" Прокинувшись, я знову побачила на моєму підвіконні Магдалену. Вона часто мене так дражнила, і, схоже, це їй приносило неабияке задоволення. Сиділа й показувала язика, примовляючи: «А це моє місце! Моє!». Я схоплювалася з ліжка і стягала її за ноги. Магдалена починала голосно верещати. Вона ніколи не чинила мені жодного опору, хоча здавалася сильнішою від мене, бо була значно вища і товста. Їй страх як подобалося, коли я її отак тягла і штовхала на ліжко. Вона вдавала ображену, спересердя копаючи ногами ковдру, поки та не опинялася на підлозі, а потім ховала обличчя в подушку й завмирала. Це завжди веселило Гальку, ліжко якої було обіч ліжка Магдалени, й вона починала хихотіти. І тоді я підходила до Магдалени, гладила її по голові й лагідно примовляла: — Припини, ти поводишся мов дитина. Ну годі вже, Магдалено… От і сьогодні якийсь час вона мовчала, а далі почала вдавати плач. — Гаразд, хочеш, дам тобі поносити свою циганську хустку? — сказала я, щоб потішити її. Магдалена, як завжди, тільки й чекала цього. Вона затихла і, якусь хвилю подумавши, швидко закивала на знак згоди головою. Я дістала з-під матраца квітчасту хустку. Магдалена напнула її й усміхнулася. — А тепер я схожа на циганку? — запитала. — Схожа! Схожа! — вигукнула Галька. — Я теж хочу поносити таку хустку. Ти даси мені її завтра? У такій хустці можна звабити чоловіка. Тим більше що вона циганська. А отже, зачарована. Усі цигани знаються на чарах. Я зможу причарувати чоловіка і вийти заміж. — А я знаю, кого вона хоче причарувати, — загадково усміхаючись, озвалася Магдалена. — Ну й кого? — спитала виклично Галька. — Математика! Математика! — підскочила на ліжку Магдалена. — Математика? Це не надто вдала ідея, — поважно озвалася пані Михайлина, дивлячись у вікно, мов у люстерко, і пригладжуючи своє посивіле волосся. — А чого це не надто вдала ідея? — насупилася Галька. — Бо він закоханий у свої числа. Щоб його причарувати, тобі потрібно теж почати цікавитися обрахунками. Лише тоді він, можливо, зверне на тебе увагу, й ви будете лічити разом. Але біда в тому, що ти не математичка і ніколи нею не будеш. А сама хустка тут не допоможе. Слухай мене, дівчинко, я вчителька, маю великий досвід і добре знаюся на чоловіках. — Неправда, хоч ти і вчителька, але нічого не тямиш у циганських хустках, — уперто заперечила Галька. — Вони мають властивість приворожувати. Ну правда ж, Олено? Ну скажи їй! Вона зовсім нетямуща. Вчительки не знаються на житті. — Правда-правда, — підтакнула я. — Колись у тій хустці я звабила одного продавця солодощів. Він просто шаленів, коли я вдягала її, і тільки за те, щоб побачити мене в ній, готовий був віддати геть усі ласощі зі своєї крамниці. Тому я погладшала. Але йому було байдуже. Галька голосно зареготала, задерши догори поділ сорочки. Пані Михайлина насупилася і не зронила більше жодного слова. Чи справді вони повірили в те, що я їм щойно сказала, не знала, але мені дуже хотілося потішити Гальку, адже вона так мріяла сподобатися метематикові. Тільки Магдалені ця ідея, схоже, не дуже припала до вподоби, вона насупилася й, міцно притиснувши до грудей хустину, вперто промовила: — Але ти в цій хустці не була схожа на циганку. А я схожа! Чуло моє серце, що завтра вона не захоче віддати хустку Гальці, через те можуть зчинитися плач і бійка. Але чого таким перейматися? Адже це могло статися лише завтра. Я раділа, що можу врешті всістися на своє підвіконня, яке було поряд з моїм ліжком, і споглядати те, що діялося надворі. Хоча нічого особливого там начебто й не відбувалося. З вікна видно лише частину лікарняного садка з алейками та лавками, зруйновану пожежею будівлю, де колись було чоловіче відділення, високу загорожу і небо, яким поволі пливли поважні хмарини. Я полюбляла дивитися на верхівки ясенів. Це нагадувало мені ті часи, коли прокидалася у своїй квартирі на п’ятому поверсі. Перше, що бачила у вікні, ще лежачи в ліжку, — голови таких ясенів. У своєму зошиті так і написала: «Ясени нагадують мені велетнів з казки, якої не пам’ятаю». А може, цю казку я вигадала ще в дитинстві, коли мама залишала мене саму вдома й нічим було розважитися, окрім як фантазувати. Напевно, тоді й придумала казку про велетнів, які обернулися деревами, щоб охороняти мене. Я боялася самотності, темряви і тиші. Мене часто мучили всілякі страхи, як, мабуть, більшість дітей. Проте я навчилася долати їх, хоч це було зовсім не просто. Коли в кімнату непомітно заповзали сутінки, загорталася в стару вовняну материну ковдру і, підібгавши на дивані ноги, вголос розповідала собі всілякі історії. Швидше за все, саме тоді й з’явилася казка про велетнів, які охороняли мене й не підпускали до мого замку злі сили. Жодна ві- дьма, жоден чаклун не могли туди дістатися, щоб заподіяти мені лихо, поки мене стерегли такі вартові. Я часто щось записувала в зошит, сидячи на підвіконні, бо саме там у мене з’являлося таке бажання. Це були не спогади, а передчуття того, що мало б статися, але чомусь не відбулося… І мої фантазії. Я нікому не показувала своїх записів. Звісно, за винятком лікаря. Він єдиний міг умовити мене дати йому все це прочитати. Завжди йому вдавалося прикинутися другом. А ще лікар не любив жодних таємниць і бажав знати про своїх пацієнтів геть усе. Я не могла зрозуміти, що він вишуковував у тих нечупарних, кривуватих літерах. А може, умів вичитати щось поза ними? Якось Магдалена намагалася поцупити мій зошит. Вона тримала його над головою і дражнилася, тікаючи від мене. А я не могла його відібрати, бо була вона значно вищою від мене. І тоді я сказала, що цей зошит є дуже важливим для лікаря. І якщо вона спробує кудись його сховати або подерти бодай сторінку, він припише їй заштрик. Відтоді Магдалена мого зошита не займала — вона страх як боялася ін’єкцій. Я й сама дивувалася, що той зошит так багато для мене важив. Він був неначе сховком для моїх думок, спогадів та фантазій. Такою собі скарбничкою. Але навіщо він був мені? Може, потреба заглиблюватися в себе виникла тому, що іншого поважного заняття в мене не було, то що ж мені залишалося? Не могла цього пояснити достеменно, гадаю, так само і той математик не знав, для чого він цілісінькими днями щось рахує. Може, від цього мав просто втіху? Чи відчуття, що нічого важливішого не існує? Я не могла згадати, як опинилася тут. Як не намагалася напружувати пам’ять, усе було марно. Не відчула жодного подиву, жодної тривоги чи смутку, коли якось, розплющивши очі, побачила білі лікарняні стіни, високі заґратовані вікна без фіранок і стелю. Була цілком спокійна, серце моє билося рівномірно. На ліжку навпроти, підібгавши під себе ноги і всміхаючись, сиділа дебела дівчина в білій сорочці й уважно спостерігала за мною. Їй, мабуть, було трохи за тридцять. Вона мала надто округле обличчя і такі ж круглі очі. — Ти хто? — запитала дівчина. Спочатку я наче не втямила, що вона до мене звернулася. — Я? — перепитала за якусь хвилю. Уривок повісті Оксани Сайко "Птахи завжди повертаються" надано виключно для ознайомлення. Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено. Щоб замовити повість Оксани Сайко "Птахи завжди повертаються" здійсніть реєстрацію. Купити книгу Оксани Сайко "Птахи завжди повертаються" можна й у наших партнерів. Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії "Про і для підлітків", яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії "Ім’я". Дякуємо, що завітали до нашого сайту.[/html]