Аналіз художнього твору. 2-ге видання, виправлене - Марко В. П.

[html]Аналіз (розкодування) художнього твору — мистецтво, яке ґрунтується на теоретичному знанні та художньому смаку, вмінні бачити, чути і розуміти текст. У такій праці поєднуються раціональне і чуттєве, глибоко особистісне та актуальне для певного часу і конкретних спільнот. Цей концепт організовує теоретичний і прикладний матеріал навчального посібника, в якому розкрито сутність, принципи, цілі та загальні прийоми аналізу твору як феномену літератури в її жанрово-стильовому багатоманітті. Особливу цінність становлять конкретні аналітичні розвідки. Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться вчителям, філологічно зорієнтованим учням загальноосвітніх навчальних закладів і всім зацікавленим робити власні відкриття у світі художнього слова. Зміст 1. Теоретичні основи аналізу художнього твору 1.1. Від осягнення краси твору до розуміння його змісту 1.2. Аналіз художнього твору як феномену літератури 1.3. Концептуально-стильовий метод аналізу творів літератури 1.4. Зміст і форма художнього твору Основні складники художнього твору Єдність (взаємодія) змісту і форми Закономірності взаємодії змісту і форми художнього твору Діалектика жанротворення 1.5. Напрями дослідження художнього твору Сутність і мета аналізу художнього твору Принципи, види (методи), способи і прийоми аналізу художнього твору Декодування художнього твору Інтерпретація художнього твору Технологія аналізу художнього твору 2. Художній світ лірики та ліро-епосу 2.1. Таїна поетичного слова 2.2. Наближення до Тараса Шевченка Послання з «переяславської осені» Вистраждана правда • «І мертвим, і живим...» Пророчі формули поета • «Як умру, то поховайте...» Два береги недолі • «І золотої, й дорогої...» Джерела художньої енергії • «Сон» («На панщині пшеницю жала...») 2.3. Іван Франко: душевна драма зворушення Сенс канону • «Сонети — се раби...» Закодовані смисли • «Безмежнеє поле в сніжному завою...» 2.4. Словесні мережива Павла Тичини Художній еквівалент душі • «О панно Інно...» Образ трагічного світу • «По хліб шла дитина...» Жаданий спалах волі • «Золотий гомін» 2.5. Світлий талант Максима Рильського Мудрість доброти • «Лист до волошки» 2.6. Трагічний пафос Євгена Маланюка Естетика болю і візій 2.7. Віра Вовк: дивний талант Вічна містерія кохання • «Балада про дівчину, що була осінь» 2.8. Дмитро Павличко: формули мудрості Гіркуватий мед сповідального слова На роздоріжжях любові • «Моя гріховнице пречиста...» 2.9. Глибини лірики Ліни Костенко Поезія думки • «Послухаю цей дощ» Драми «українського раю» • «Затінок, сутінок, день золотий...» 2.10. Дороги Василя Симоненка Енергія осяянь і художніх відкриттів 2.11. Поетичні горизонти Івана Драча Світло ідеалу • «Дівич-сніги» 2.12. Екзистенції Василя Стуса Болючі оксиморони • «Ти десь живеш на призабутім березі...» 3. Грані епічного слова 3.1. Особливості аналізу епічних творів 3.2. Зіркість Григорія Квітки-Основ’яненка За законами парадокса • «Конотопська відьма» 3.3. Симфонія слова Михайла Коцюбинського Кардіограма внутрішнього монологу • «Intermezzo» 3.4. Болі Василя Стефаника Злочин і любов скаліченої душі • «Новина» Знаки межової ситуації • «Камінний хрест» 3.5. Психологізм Володимира Винниченка Сублімація страху як проекція досвідів дитинства 3.6. Трагедія таланту Миколи Хвильового Простір антисповіді • «Я (Романтика)» 3.7. Олександр Довженко: трагічність генія Правда правічних джерел • «Зачарована Десна» 3.8. Броди Михайла Стельмаха Сподівання і драми на роздоріжжях • «Кров людська — не водиця» 3.9. Сповідальність прози Олеся Гончара Легенда про безсмертя • «Модри Камень» Трагедія без катарсису • «За мить щастя» 3.10. Павло Загребельний: справжність живого слова Повість життя з висоти смерті • «Я, Богдан» Епічність постколоніального дискурсу • «Тисячолітній Миколай» Час вивітрювання ідеалів • «Гола душа» 3.11. Григір Тютюнник: між реалізмом і модернізмом Крок через травму • «В сутінки» Під знаком Адама і Єви • «Печена картопля» Таїна людського серця • «Три зозулі з поклоном» 4. На перехресті слова і дії 4.1. Тексти, адресовані глядачам 4.2. Театр Івана Тобілевича Спокута стражданням і кров’ю • «Сава Чалий» 4.3. Леся Українка у світлі нових прочитань Конфлікт і взаємодія світів та цінностей • «Лісова пісня» 4.4. Безодня драматургії Володимира Винниченка Дві правди пані Наталі • «Брехня» Утопія з постмодерним фіналом • «Пророк» Термінологічний словник Уривок із навчального посібника ("Аналіз художнього твору" Марко В. П.) надано виключно для ознайомлення. Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено. 1. Теоретичні основи аналізу художнього твору 1.1. Від осягнення краси твору до розуміння його змісту У процесі пізнання літературного твору усі зусилля спрямовані на те, щоб якомога повніше розкрити специфіку твору й неповторність його художнього змісту. Вдале тлумачення, розкодування тексту завжди має сенс, бо по-новому відкриває навіть давно відомі твори. Технологія розкодування (аналізу), визначення таїни художнього слова (твору) — то своєрідне мистецтво, що ґрунтується на знанні теоретичних операцій, тексту, а також на здібностях дослідника, його здатності «чути» текст у цілості й найдрібніших складниках, що творять певну систему й перебувають у постійній взаємодії. У літературознавчій практиці розрізняють терміни «текст» і «твір». Текст — це повідомлення, закріплене знаками мови, упорядкованими за її законами. Ці знаки можуть бути літерними або аудіальними. Терміном «твір» позначають картини, думки, переживання, які виникають в уяві читача при сприйманні тексту. Розрізнення цих термінів не завжди є належно усвідомленим. Художній твір — основна одиниця літератури. Без знання його немає знання літератури. До світу літератури можна входити звичайним читачем, професійно зорієнтованим читачем або науковцем-дослідником. Кожній із цих позицій відкриваються різні її горизонти. На шляху пізнання творів виникають труднощі суб’єктивного та об’єктивного характеру. Насамперед у книжки сьогодні з’явилося багато конкурентів. Істотні зміни сталися в навчальних програмах з української літератури. Нові підходи беруть гору у прочитанні класики ХІХ й ХХ століть, оцінюванні художніх пошуків і здобутків письменників різних напрямів, гуманістичного начала в літературі, її національної самобутності і зв’язків української літератури з літературами народів світу, а також місця рідного в загальному літературному процесі. Пізнати естетичну суть літератури складно або й неможливо без професійного аналізу твору, що веде до розуміння його змісту через осягнення краси й багатства художньої форми, розвиває прагнення пізнати таїну художнього слова. Умовами успішного осягнення твору є: розуміння естетичної природи слова, знання теоретичних основ аналізу; засвоєння тексту твору; досконале володіння навичками виокремлювати і досліджувати складники змісту й форми та розуміння закономірностей їхньої взаємодії; розвинуті філологічні здібності. Адекватне сприймання й тлумачення літературних творів ускладнюють ставлення до героїв як до людей, котрі справді жили, мали саме такі біографії й долі. За такого підходу література розглядається як «історія в образах», емоційно забарвлений засіб пізнання. Такими можливостями література, безперечно, володіє, але цим не вичерпується її призначення. У художньому творі реалізується загадкова енергія слова, творча сила фантазії письменника. У реалістичному творі справді майже все таке, як і в реальному житті, бо герої, їхні переживання, думки та вчинки, обставини, в яких ті герої діють, атмосфера, до якої входить читач, живляться враженнями від дійсності. Усе, створене уявою й працею письменника, «живе» і за особливими, естетичними законами. Тому кожен твір, хоч яким би він був за обсягом і жанром — вірш чи поема, оповідання чи роман, водевіль чи повнометражна драма, — є особливим художнім світом. Тут діють свої закони й закономірності, що істотно відрізняються від законів реальної дійсності, адже письменник не фотографічно відтворює її, а естетично освоює, орієнтуючись на художню мету. Міра правдоподібності у творах неоднакова, але це не впливає безпосередньо на рівень їхньої художності. Зображене, наприклад, у фантастичних творах далеко відбігає від дійсності, однак утримується в межах художніх. Відображене в літературному творі не можна ототожнювати з реальним життям. Твердження про правдивість твору ґрунтуються на визнанні його як специфічної форми втілення тієї правди про світ і людину, яку відкрив письменник і в яку повірив читач. Віддаляти читача від задуму може підміна читачем думок, переживань автора та персонажів власними. Це явище також має об’єктивні причини. Зображене в творі «оживає» лише завдяки уяві читача, поєднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі. Абсолютизація суб’єктивного деформує зображене письменником: читач мислить про твір не як про явище мистецтва слова, а як про власні переживання. Уникнення таких труднощів забезпечує сприймання літератури як мистецтва слова. Одним зі способів найближчого до авторського задуму прочитання твору є аналіз художнього твору. 1.2. Аналіз художнього твору як феномену літератури Пізнаючи сутність та особливості літератури, слід розрізняти її природу як явище, що постає в певному часі (в т. ч. часі написання твору), в певних суспільних умовах, у зв’язках з ідеологією (філософськими, економічними ідеями тощо), психологією, духовним життям людини, а також її специфіку як мистецтва слова — з погляду художнього мислення, спрямованого на пізнання світу й людини. Із різних концептуальних платформ її розглядали не однаково — як наслідування (мімезис), відображення дійсності, нову художню дійсність, сублімацію пригнічених поривів, гру тощо. У процесі аналізу твору визначальними є два аспекти: естетична природа слова, що відкриває словесний ресурс народження художнього тексту, та тлумачення художнього образу, що дає змогу збагнути психологічний першопоштовх на шляху до єдності художнього світу творів. Така позиція ґрунтується на вченні українського мовознавця й дослідника літератури Олександра Потебні (1835—1891), який акцентував на об’єктивному і суб’єктивному змісті слова у творі. Об’єктивний зміст слова — значення, закріплені за ним мовцями в різних мовленнєвих ситуаціях упродовж віків і зафіксовані у словниках. Суб’єктивний зміст слова — значення або їхні нюанси, які воно здобуває у конкретному художньому творі. Це дає підстави стверджувати, що: 1) у кожному конкретному літературному творі найважливіші в концептуально-стильовому плані слова активізують певні свої значення, закріплені за ними в словниках, або здобувають нові значення чи їхні відтінки, характерні лише для цього контексту; 2) система нових значень слів у творі наближає читача до задуму автора, до глибинного змісту художнього феномена; 3) нові значення слів у творі виникають не довільно, а підпорядковані задуму автора, його художній концепції. Можливість виникнення нових значень слів закладена у природі слова, його здатності до багатозначності і ґрунтується на таланті митця, на новизні його художнього світу; на здатності письменника зближувати у своїй свідомості, яка живиться імпульсами від зовнішнього світу і з глибинних шарів підсвідомого, різні, часом дуже віддалені предмети та їхні якості; на входженні в літературний образ поряд з елементами реального життя суб’єктивного ставлення письменника до дійсності. Інтенсивність виникнення нових значень слів у творі зумовлюється характером світосприймання та світорозуміння письменника, естетичними законами літературного напряму, в руслі якого він реалізовує творчий задум, жанром твору, художньою метою. У процесі народження літературного твору формується і код художнього мовлення. Нові значення слів чи їхніх нюансів з’являються інтенсивніше в тих творах, де широко використовуються алегоричні й символічні образи, високий ступінь метафоризації, наприклад у байках, ліриці, новелах тощо. Процес народження поетичної ідеї із системи нових значень слів ілюструє вірш А. Малишка «Сухий пучок пахучої трави»: Живе в дощах, у сніжному завої, Де крики зайця й пугання сови, Шовкове диво стежки лісової — Сухий пучок пахучої трави. Легка, і пружна, і простим простецька, Захисток птаху і для звіра тінь, Красо моя, траво моя отецька, Гонець і свідок літ і поколінь. Сухий пучок, росою критий зрання, Тонкі ховаєш карби і сліди, Як схрещення мого життя й кохання, Землі і неба, хліба і води. О, смак твойого кореня сухого, Коли у скруті він кричав — живи! В літа і ночі біля серця мого Гіркий пучок пахучої трави. У сокирках, у сяйві звіробою, Куди ти водиш сонце і грозу? Тобою я втирав пилюку з бою, Рясну сльозу й закохану сльозу. В далекий степ водила й повертала Від дивного євшану в сизу рань І півжиття в папіруси вгортала Любові й гніву, й трудних сподівань. І якщо входжу до людської брами, Не хилячи до кривди голови, То ти в піснях свистиш мені вітрами, Сухий пучок пахучої трави. Вірш звучить майже камерно, інтимно, містить предметні деталі, знайомі й близькі багатьом читачам. Наскрізний образ «сухий пучок пахучої трави» нічим надзвичайним не вражає. Проте голос ліричного героя сповнюється хвилюванням, бо в його пам’яті зринають асоціації, які істотно змінюють предметне значення цього образу: він стає символом рідної землі. Простеження нових нюансів значень предметної семантики слів, що виникають у вірші, створює потужний естетичний ефект. «Простим простецька» трава… Поет навіть не подає її назви, що розширює уявний ряд пучків, які можуть постати перед внутрішнім зором різних читачів. Трава ця стійка проти будь-якої стихії: «Живе в дощах, у сніжному завої». Водночас вона — «шовкове диво стежки лісової». Широкий діапазон якостей, на перший погляд, навіть не сумісних («простим простецька» — «шовкове диво»), надає багатогранності образу, романтизує його. «Красо моя, траво моя отецька» — з цього акорду починає звучати тема рідної землі, звучати дуже інтимно («біля серця мого», з переливами різнопланового життєвого досвіду ліричного героя: корінь «отецької» трави рятував від недуги й від голоду, її пучком ліричний герой «втирав пилюку з бою», втирав і «закохану сльозу». Зі стильового ряду, здається, випадає епітет «рясну сльозу», оскільки не має смислового зчеплення із сусіднім («закохану сльозу»). Гіперболізація окремих ознак — «гонець і свідок літ і поколінь», схрещення в образі трави «землі і неба, хліба і води» — додає масштабності центральному образові: концепти «літа і покоління» акцентують його протяжність у часі (предковічна трава рідного краю); «земля і небо» стають символом вертикальної осі і всеосяжності просторової; а «хліб і вода» — символом основ життя. Самодостатність центрального образу не веде до замкнутості, відмежованості від світу. «Сухий пучок пахучої трави» супроводжує ліричного героя і до легендарного «дивного євшану», і до «людської брами», не гублячи своєї чарівної сили. За легендою, євшан — то символ рідного краю. А. Малишко надає йому іншого значення — символу далеких, екзотичних країв. За його концепцією, сила «отецької» трави вища за могутню звабу «дивного євшану», бо щоразу повертала ліричного героя додому («водила й повертала»). Вислів «людська брама» — то образ співтовариства народів. У нових контактах, коли ліричний герой входить до «людської брами, не хилячи до кривди голови», його гідність підтримує той самий «сухий пучок пахучої трави», як могутній талісман, переданий далекими предками, бо ховає «тонкі… карби і сліди». Наприкінці вірша поет акцентує на єдності в пучкові трави матеріального й духовного начал: «півжиття в папіруси вгортала / Любові й гніву, й трудних сподівань», «в піснях свистиш мені вітрами». Так завершується розгортання поетичної ідеї, яка, поєднавши нюанси значень багатьох слів, передає емоційну та інтелектуальну напругу ліричного героя. Виростаючи з буденного й звичайного, підноситься над ним, бо для ліричного героя високі почування такі ж природні, як знайоме небо над головою, такі ж несхитні, як рідна земля під ногами, і такі ж надійні, як хліб і вода на власному столі. Поетична ідея у вірші А. Малишка «Сухий пучок пахучої трави» виражена не прямими значеннями слів, а визріває, формується в глибинах складної єдності різнопланових предметних деталей, нанизаних на центральний образ «сухого пучка пахучої трави», надаючи йому символічного значення й виливаючись в енергію любові, здатну заряджати й читача. У цьому виявляється естетична вартість твору, яка є наслідком тонких поворотів думки автора й переосмислення предметних деталей-концептів у художньому світі поезії. З естетичною природою слова в літературному творі тісно пов’язаний художній образ — центральна категорія будь-якого мистецтва. Загальноприйнятою є думка про класифікацію образів за матеріалом, з якого вони творяться: фарби — живопис, камінь і метал — скульптура, звуки — музика, пластика людського тіла — танець тощо. Матеріал, із якого твориться літературний образ, — слово. Природа, властивості слова і визначають особливості словесних образів. Образ — конкретно-чуттєве або предметно-чуттєве змалювання особи, предмета, явища природи засобами слова. Предметно-чуттєвий чи конкретно-чуттєвий ряд, у якому перебуває художній образ, особливий. Сприймання його не адекватне чуттєвому сприйманню реальних предметів, їхніх найрізноманітніших ознак. Ці сприйняття постають як результат дії першої сигнальної системи, коли за допомогою рецепторів людина сприймає кольори, звуки, запахи, особливості поверхні предметів тощо. Образ у літературі твориться словесними засобами. А слово несе в собі «пам’ять» про найрізноманітніші сприймання реальних речей, образи яких постають в уяві, коли відбувається його сприймання. Що сильнішими були враження від конкретних предметів і явищ, що багатшою є уява, то яскравішими, «живішими», «відчутнішими» будуть образи. За такою схемою спрацьовує друга сигнальна система на рівні слова. Слова письменника викликають у читацькій уяві картини, ситуації, психічні стани. Вони і є образами реальних картин, ситуацій, станів. Їм притаманні властивості реальних предметів; образи є довершеними, індивідуально неповторними, можуть тривати в часі. Однак їх у жодному разі не слід сприймати як реальні речі, бо образи наділені умовністю, невластивою речам реальним. Створені словесними засобами образи «оживають», якщо людина щось подібне реально спостерігала, відчувала, і воно зафіксувалося в її пам’яті разом зі словом, яким його названо. Тільки тоді слово спрацьовує як збудник уяви і за ним постають образи. Тому багатий досвід читача в пізнанні різних сторін предметного світу й світу емоцій, думок, переживань є надійною і єдиною основою яскравого «бачення» літературних образів, якщо така яскравість закладена у творі. За різними спостереженнями, духовність людей перебуває у прямій залежності від інтенсивності зв’язку між словом і образом. Втрата здатності «бачити» за словом образ є знаком занепаду духовності. Адекватне тлумачення слова в тексті, розуміння моделі формування образу забезпечує осягнення змісту твору. Цей процес можна простежити, читаючи, наприклад, вірш В. Мисика «Сучасність»: Так, мабуть, і в часи Бояна Квітчалася пора весняна, І хмари насували з-за Дніпра, І пінилась потоками гора, І яструби за обрій углибали, І дзвінко озивалися цимбали, І в пралісах озера голубі Вдивлялися в небесну дивну ясність. Все, як тоді. А де ж вона, сучасність? Вона — в найголовнішому: в тобі. Слово «сучасність», винесене в заголовок, має кілька значень: те, що стосується одного часу з ким-небудь; те, що існує, живе тепер, стосується теперішнього часу; те, що стоїть на рівні свого часу, відповідає вимогам свого часу, зумовлене його потребами. У вірші В. Мисика активізуються друге й особливо третє його значення. Істотним у вірші є й слово Боян. То ім’я легендарного поета, котрого згадує автор «Слова про Ігорів похід», як свого попередника. Слово «углибати» особливого смислового навантаження в творі не несе, його значення — спускатися. Окремі картини, подані сукупно й немовби нанизані на вісь анафори (повтор сполучника і), також звичайні, нічого загадкового чи екзотичного в них немає. Кожен міг щось подібне бачити сам. Але, крім точності значень слів, починає активізуватись їхня естетична властивість, яку слова здобувають лише в цьому художньому тексті, тобто здобувають нові значення або їхні нюанси. Через те у вірші В. Мисика часи Бояна — то передусім давні часи. Але досвідчене око бачить ще глибший зміст цього вислову. Невідомий автор поеми «Слово про Ігорів похід», очевидно, мав складні взаємини зі своїм попередником Бояном. Тому, вихваляючи його, захоплюючись його мистецтвом, протиставляє йому свою творчу позицію. Так народжується основний мотив вірша: взаємини теперішніх часів з давніми, сучасного й минулого. Окреслюючи легкими штрихами звичайні картини, поет утверджує думку про незмінність зовнішнього світу: «все, як тоді». І тут постає вічна загадка: «А де ж вона, сучасність?». Це запитання вибухає, як вічне джерело, енергія якого настільки потужна, що його не можуть замулити нашарування звичайних картин. Тепер між словами «часи Бояна» і «сучасність», як між двома полюсами, спалахує іскра поетичної ідеї, під сяйвом якої звичайні, зрозумілі картини природи втрачають очевидну ясність: у них проступає незгасна таїна вічності. Висновок автора: «Вона — в найголовнішому: в тобі». Поданий прямо, енергійно, він підносить ідею на новий виток, і тепер загадкою постає сама людина, кожен із нас. Простота цього вірша лише видима. Його ідея велика, усі деталі місткі за змістом. Вони подають образ думки, що є одним із найскладніших завдань у літературі. Вірш В. Мисика «Сучасність» — зразок філософської лірики. Наскільки містким буває словесний образ, можна переконатися й на прикладі портрета Чіпки в романі П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?..» Більшість рис зовнішності, за словами авторів, нічим не виділяють його з-поміж багатьох: «Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах». Але автори все ж таки знаходять у його портреті рису, яка відкривається лише уважному й досвідченому окові митця: «дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…». За зовнішніми ознаками автори намагаються прочитати долю героя, непросту й мінливу, що піднімала Чіпку від упослідженого виродка до нормального людського життя й пошани громади і знову кидала у прірву розбійництва, поки не став він пропащою силою. Зародок таких драм і трагедій відчувається в штрихові, підміченому в портреті: погляд із «хижою тугою». Слово «туга» означає важкий настрій, переживання, спричинені горем, невдачею, журбу, сум. «Хижий» — то лютий, жорстокий, чим і подібний до хижака. Отже, словосполучення «хижа туга» є складним — за законами оксиморона — поєднанням рис, народжених стражданнями і здатністю на люту жорстокість, що детально зображено в романі. Пошук, знаходження, зіставлення епізодів у творі, розмірковування над долею героя та його відповідальність за неї вигострюють розум, потрібний для будь- якої праці. А знання специфіки літератури, особливостей естетичного життя слова в художньому тексті, розуміння суті художнього образу — передумова й основа аналізу й розуміння твору.[/html]